Надеюсть тапками не закидают, ибо проза. Проза на украинском языке.
----------Fatum?--------
Той – хто вважає що світ в якому він живе не має ні початку, ані закінчення – не читай далі! Той хто вважає - що рішення за нас мають приймати інші – не читай далі! Той хто прочитає - не проклинай мене за написане.Так може бути, але це не пророцтво.
Восьмирічний Іван поклав на поличку «Біблію», година була уже пізня, і хоча наступний день мав бути вихідним – за словами батька не варто засиджуватись довго. Родина хлопчика не була дуже релігіозною, і потяг дитини до релігії у такому ранньому віці дуже дивував батьків. Хлопчик прочитав коротку молитву і ліг спати. Цієї ночі йому приснився дуже дивний сон.
Під потьмареним кіптявою небом горіли руїни титанічного міста, подекуди було чутно постріли і гуркіт далеких вибухів. З купи розтрощених бетонних плит і битого скла, що свого часу була вражаючої висоти будівлею – поривчастий вітер час – почасту вихоплював листи обпаленого паперу і немов осіннє листя ніс їх над спаплюженим містом. Сивий старий чоловік в одязі священика йшов руїнами повз спалені і розбиті автівки, час від часу – натикаючись на мертве тіло він підходив, хрестився, закривав покійному очі, читав молитву і йшов далі, ніби сподіваючись хоч кого-небудь врятувати. Чоловік підійшов до тіла солдата – одного з тих хто обороняв вулиці приреченого міста.
Священик почув тріск дозиметра, боєголовка вибухнула далеко, але вітер щедро вкрив радіоактивним пилом все навкруг. Судячи зі звуку доза має бути значною, але священик вирішив не дивитися на табло – на руїнах світу про себе не плачуть, а світ останнім часом збожеволів.
«Не відаємо - що творимо!? Щоб творити таке – треба дуже добре знати що дієш! Нам немає прощення….» - вигукнув сивочолий священик. Він не очікував, що хтось почує його слова, а якщо почує – та зверне увагу, але він помилився. Тінь сусідніх руїн ніби ожила, подовжилась набула об’єму і врешті відділилася від зруйнованої будівлі. Священик обернувся почувши позаду себе рух і побачив одягненого в простий чорний костюм чоловіка. Спочатку на обличчі священика відобразилося здивування, і навіть усмішка – нарешті йому зустрівся хоч хто-небудь живий за більш ніж чотири доби пошуків. Вираз його обличчя змінився коли подих вітру доніс до священика запах незнайомця – усмішку змінив вираз гніву. Незнайомець немов кипів, і випари що розвівалися вітром – відчутно пахли сіркою…
«А кого ще ти очікував тут зустріти – «отець» Іоанн?» - з презирливістю вимовив чоловік у костюмі.
«Милуєшся нашим занепадом? Пишаєшся собою?!» - запитав священик.
«Скоріше – вами. Ви прекрасні учні, одного разу взялися за задачу і не заспокоїлися доки її не виконали.» - відповів незнайомець.
«Те що наші дні скінчилися – ще не доказ твоєї перемоги!» - нервово вигукнув старий.
«Ні звичайно. Я ні на що не претендую. Покищо.» - з непорушним спокоєм пролунало у відповідь.
«Тоді чому саме до мене ти прийшов поглузувати з горя - на яке ми прирекли себе?» - запитав старий.
«Я не глузую – просто ти останній, і не тільки остання людина, а взагалі – остання жива істота у цьому світі. Більше того – ми з тобою вже бачилися, до того як твій творець дав тобі шанс – побачити яке майбутнє ти напророчив своїм нащадкам. Не треба картинних здивувань! Коли один не по роках далекоглядний грек підглянув одну з безлічі варіацій розвитку світу і записав побачене… Він не міг знати, що пророцтво запустить незворотний механізм на виконання, адже в нього повірить не лише він, а віра – надзвичайна сила. Певна річ його дії привернули тоді мою увагу. Я натякнув йому – про наслідки які чекають на усіх вас, якщо він кому – небуть розповість про побачене….. Мене не почули, а вірніше – не захотіли почути. Хоча з вчиненого мною добра завжди виникає зло... Ви люди нерозривно зживаєтесь зі своєю вірою. Не з тією - що існує для вас, а з тією – що самі вирощуєте в душах. І саме цю віру вважаєте єдино істинною. Ви не розумієте одне одного, і саме це вас знищило… І через сотні років ти побачив мене вдруге, і знову вирішив що бачив лише дитячий кошмар. Нині наша зустріч остання, принаймні у цьому світі…» - незнайомець говорив не поспішаючи – поволі розчиняючись у тіні руїн. Перед ним – посеред покопаної воронками від вибухів і частково засипаної вулиці помирав сивочолий священик.
Не чутно було вибухів і пострілів, не чутно було навіть дзижчання мух, хоча було літо – і у заповненому трупами місті вони мали – б роїтися. Тихо тріскотів дозиметр. Помирав останній з живих – дійсно останній.
